Що таке теологія завіту та чи відповідає вона Біблії?




Запитання: Що таке теологія завіту та чи відповідає вона Біблії?

Відповідь:
Теологія завіту є не так теологією, в сенсі систематичного набору доктрин, як структурою тлумачення Святого Письма. Вона, зазвичай, протиставляється іншій системі тлумачення Біблії, яка називається «диспенсаційною теологією» або диспенсаціонізмом. Диспенсаціонізм, на даний момент, є найпопулярнішим методом тлумачення Біблії в американському євангелічному русі з другої половини XIX ст. Тим не менше, теологія завіту залишається ключовою доктриною протестантизму з часів Реформації та є системою, якій віддають перевагу прихильники реформації та кальвінізму.

Якщо диспенсаціонізм вважає, що Боже Слово розкривається серією, зазвичай, семи «етапів», то теологія завіту розглядає його крізь призму завітів. Теологія завіту визначає два найважливіших із них: завіт учинків (ЗУ) і завіт благодаті (ЗБ). Іноді згадується третій завіт, а саме – завіт викуплення (ЗВ), що логічно передує двом згаданим вище. Ми обговоримо ці завіти по черзі. Важливо пам’ятати, що різні завіти, описані в Біблії (напр., завіти, укладені з Ноєм, Авраамом, Мойсеєм, Давидом і Новий Завіт), стосуються або завіту вчинків, або завіту благодаті.

Почнемо із завіту викуплення, що логічно передує двом іншим. За даною теологією, ЗВ є завітом, укладеним між трьома Особами Трійці для обрання, викуплення та спасіння обраного групи людей. Як сказав один відомий теолог, у завіті викуплення «Отець обирає наречену для Свого Сина». Хоча ЗВ конкретно не викладається в Біблії, він чітко описує вічну сутність плану спасіння (Якова 2:5; 1 Петра 1:2; Ефесянам 1:3–14; 3:11; 2 Солунянам 2:13; 2 Тимофію 1:9). Більше того, Ісус часто називав Своєю місією виконання волі Отця (Івана 5:43; 6:38–40; 17:4–12). Немає сумнівів, що порятунок обраних був Божим наміром від самого початку творіння; ЗВ лише надає певну форму цьому вічному планові, висловлюючись мовою завіту.

З історичної перспективи викуплення, завіт учинків є першим завітом, який ми зустрічаємо в Біблії. Коли Бог створив людину, Він оселив її в Едемі та дав одну просту вказівку: «Плоди з усякого дерева, що в раю, вживатимеш у їжу. А з дерева пізнання добра і зла – не їжте з нього: у той день, коли з’їсте з нього, неодмінно помрете!» (Буття 2:16–17). Ми бачимо мову завіту, використану в цій вказівці. Бог поселяє Адама в раю й обіцяє йому вічне життя та благополуччя, поки той дотримуватиметься Його заповідей. Життя є нагородою за послух, а смерть – покаранням за непокору. Це – мова завіту.

Деякі дослідники вбачають у завіті вчинків форму т.зв. завіту між сюзереном і васалом. У таких типах завітів, сюзерен (тобто, цар або правитель) пропонує васалові умови завіту (предмет). Сюзерен надавав підтримку та захист в обмін на данину васала. У випадку завіту вчинків, Бог (сюзерен) обіцяє вічне життя та благословення людству (васалові, представленому Адамом як главою людської раси) у відповідь на виконання людиною умов завіту (напр., плоди з дерева пізнання добра та зла). Ми бачимо схожу структуру в наданні Ізраїлю Старого Завіту через Мойсея. Ізраїль уклав завіт із Богом біля гори Сінай. Бог збирався дати їм Обіцяну Землю, відроджений «Едем» («землю, що стікає молоком та медом»), Свої благословення та захист від усіх ворогів у відповідь на дотримання умов завіту. Покаранням за порушення завіту було вигнання з цієї землі (що відбулося при захопленні Північного царства в 722 р. до н.е. та Південного – в 586 р. до н.е.).

Коли Адам не виконав умов завіту вчинків, Бог дав третій завіт, названий завітом благодаті. У ЗБ Бог безумовно пропонує грішникам (тим, хто не зміг жити за ЗУ) вічне життя та спасіння через віру в Ісуса Христа. Ми можемо побачити, що приготування до ЗБ почалися відразу після гріхопадіння, коли Бог сказав про «насіння жінки» в Буття 3:15. У той час як завіт учинків є умовним та обіцяє благословення за послух, а прокляття – за непокору, заповіт благодаті є безумовним і надається безвідплатно на підставі Божої благодаті. ЗБ має форму стародавніх договорів про дарування землі, в яких правитель давав землю в подарунок, без жодних умов. Дехто може стверджувати, що віра є умовою завіту благодаті. У Біблії міститься безліч нагадувань одержувачам Божої безумовної благодаті залишатися вірними до кінця, тому, в певному розумінні, збереження віри є умовою ЗБ. Але Біблія чітко навчає, що навіть збереження віри є даром благодаті від Бога (Ефесянам 2:8–9).

Ми бачимо, що завіт благодаті проголошувався в різних безумовних завітах, які Бог укладав з окремими людьми в Біблії. Завіт із Авраамом (бути його Богом, а Аврааму та його нащадкам – Його людьми) є ЗБ. Це стосується і завіту з Давидом (про те, що нащадок Давида завжди правитиме як цар). Врешті-решт, Новий Завіт є остаточним проявом ЗБ, коли Бог записав Свій закон у наших серцях і повністю пробачив наші гріхи. Один момент, на який слід звернути увагу, розглядаючи різні завіти, полягає в тому, що всі вони знаходять своє виконання в Ісусі Христі. Обітниця благословити всі народи, дана Авраамові, була реалізована у Христі. Цар із роду Давида, що мав вічно правити Божим народом, був також втілений у Христі, та Новий Завіт, без сумнівів, виконався у Ньому. Навіть у Старому Завіті знаходяться згадки про ЗБ, оскільки всі старозавітні жертви та ритуали вказують на рятівну роботу Христа, нашого великого Первосвященика (Євреям 8–10). Тому Ісус міг сказати в Нагірній проповіді, що Він прийшов не відмінити Закон, але виконати (Матвія 5:17).

Ми також бачимо дію ЗБ в Старому Завіті, коли Бог звільняє Свій народ від покарань, яких вони заслуговували своїми неперервними гріхами. Хоча умови Завіту Мойсея (додаток до ЗУ) і включали Божі суди над Ізраїлем за непослух Його заповідям, Бог терпляче ставився до людей під Його завітом. Зазвичай це супроводжується фразою «Бог пам’ятає завіт, складений Ним з Авраамом» (2 Царів 13:23; Псалом 104; Ісаї 29:22; 41:8); Божа обітниця виконати завіт благодаті (який за визначенням є одностороннім завітом) часто переважувала Його право застосувати умови завіту вчинків.

Це – короткий опис теології завіту й того, яким чином вона інтерпретує Святе Письмо крізь призму завіту. Іноді піднімається наступне питання: ЗБ витісняє чи заміщає ЗУ? Іншими словами, чи є ЗУ застарілим (Євреям 8:13)? Старий Завіт Мойсея, будучи доповненням до ЗУ, тим не менше, не є ЗУ. Він почався в Едемі, коли Бог пообіцяв життя за слухняність і смерть за непослух. ЗУ далі повторюється у Десяти Заповідях, в яких Бог знову обіцяє життя та благословення за послух, і смерть та покарання за непокору. Старий Завіт – це більше ніж моральний закон, записаний в Десяти Заповідях. Він містить правила та норми поклоніння Богові. Він також включає цивільний закон, який керував ізраїльським народом під час теократії та монархії. Із приходом Ісуса Христа – обіцяного в Старому Завіті Месії, безліч аспектів Старого Завіту перестали діяти, оскільки Ісус його виконав (див. Євреям 8–10). Старий Завіт зображав «типи та тіні», в той час як Христос представляє «суть» (Колосянам 2:17). Знову ж таки, Христос прийшов, аби сповнити Закон (Матвія 5:17). Як каже Павло: «Бо скільки є Божих обітниць, то всі в Ньому – «так»! І в Ньому – «амінь»: для слави Бога через нас!» (2 Коринтянам 1:20).

Тим не менше, це не скасовує завіт учинків, записаний у моральному законі. Бог вимагав святості від Своїх людей у Старому Завіті (Левіт 11:44), і все ще очікує цього від Своїх людей у Новому (1 Петра 1:16). Будучи ними, ми все ще зобов’язані виконувати умови ЗУ. Хороша новина полягає в тому, що Ісус Христос – останній Адам і Глава нашого завіту, бездоганно виконав вимоги ЗУ, і ця бездоганна праведність є причиною, чому Бог може поширити ЗУ на обраних Ним людей. Послання Римлянам 5:12–21 описує ситуацію між двома «главами» людської раси. Адам представляв людську расу в Едемі і не зміг виконати ЗУ, що ввело його та його нащадків у гріх і смерть. Ісус Христос виступав представником людини від Його спокуси в пустелі і до Голгофи, та бездоганно виконав ЗУ. Тому Павло міг сказати: «Як в Адамі всі помирають, так у Христі всі оживуть» (1 Коринтянам 15:22).

На завершення, теологія завіту розглядає Святе Письмо як прояв або ЗУ, або ЗБ. Уся історія спасіння може розглядатися як відкриття Богом ЗБ від стадії зародження (Буття 3:15) до його виконання в Христі. Таким чином, теологія завіту є надзвичайно христоцентричним способом тлумачення Писання, оскільки вона розглядає Старий Завіт як обітницю Христа, а Новий – як виконання у Христі. Деякі називають теологію завіту «теологією заміщення» (тобто, Церква замінює Ізраїль). Це далеко від правди. На відміну від диспенсаціонізму, теологія завіту не вбачає особливої різниці між Ізраїлем і Церквою. Ізраїль складався з людей Божих у Старому Завіті, а Церква (з юдеїв і язичників) складається з людей Божих у Новому; обидва є одним народом Божим (Ефесянам 2:11–20). Церква не замінює Ізраїль; Церква – це Ізраїль, а Ізраїль – це Церква (Галатам 6:16). Усі люди, які сповідують ту саму віру, що й Авраам, є частиною народу під Божим завітом (Галатам 3:25–29).

Можна сказати набагато більше про теологію завіту, проте важливо пам’ятати, що вона є призмою для розуміння Святого Письма. Як ми побачили, вона – не єдина теорія для вивчення Біблії. Теологія завіту та диспенсаціонізм мають багато відмінностей та іноді ведуть до протилежних висновків щодо деяких другорядних доктрин, однак обидві дотримуються суті християнської віри: спасіння можливе лише через благодать, лише через віру в Христа, і слава належить тільки Богові!


Повернутися на стартову українську сторінку

Що таке теологія завіту та чи відповідає вона Біблії?