Запитання
Як і коли був укладений канон Біблії?
Відповідь
У даному випадку термін «канон» використовується для опису книг, що натхненні згори і, таким чином, входять до складу Біблії. Складність визначення біблійного канону полягає в тому, що Біблія не наводить нам перелік книг, які належать їй. Визначення канону – це процес, який здійснювався спочатку юдейськими рабинами і книжниками, а згодом – ранніми християнами. Безумовно, це Бог визначав, які книги мають входити до біблійного канону. Біблійна книга належала до канону з того моменту, коли Бог надихнув її написання. Бог просто відкривав Своїм послідовникам, які книги мали бути включені у Біблію.
У порівнянні з Новим Заповітом, з приводу старозавітного канону дебати були незначними. Єврейські віруючі визнавали Божих вісників і приймали їх писання як натхненні Богом. Звісно, деякі суперечки щодо Старого Заповіту все ж були. Тим не менше, до 250 р. н.е. існувала фактично загальна згода щодо канону «єврейських писань». Єдине невирішене питання – це апокрифічні книги, з приводу чого дискусії ведуться до теперішнього часу. Переважна більшість єврейських богословів вважала їх хорошими історичними і релігійними документами, але не того ж рівня, що «єврейські писання».
Що ж до Нового Заповіту, то процес визнання й укладення його канону почався у перші століття християнської Церкви. Деякі книги Нового Заповіту були прийняті вже з самого початку. Апостол Павло розглядав писання Луки таким же авторитетним, як і Старий Заповіт (1 Тимофію 5:18; див. також Повторення Закону 25:4 і Луки 10:7). Апостол Петро вважав писання Павла Святим Письмом (2 Петра 3:15-16). Деякі з книг Нового Заповіту поширювалися серед церков (Колосянам 4:16; 1 Солунянам 5:27). Климент Римський (95 р. н.е.) згадував як мінімум вісім книг Нового Заповіту. Ігнатій з Антіохії (115 р. н.е.) визнавав близько семи книг. Полікарп (108 р. н.е), учень апостола Івана, перелічував 15 книг. Згодом Іреней (185 р. н.е.) згадував про 21 книгу. Іполит (170-235 рр. н.е.) визнавав 22 книги. Новозавітними книгами, які викликали найбільш пожвавлені дискусії, були послання до Євреїв, Якова, 2 Петра, 2 і 3 Івана. Першим «каноном» був Мураторіанський канон, укладений у 170 р. н.е. В ньому містились усі книги Нового Заповіту, крім Послання до Євреїв, Якова і 3 Івана. У 363 р. Лаодикійский собор постановив, що тільки Старий Заповіт (разом з апокрифічними книгами), а також 27 книг Нового Заповіту мали читатись у церквах. Собори в Іппо (393 р.) і Карфагені (397 р.) також підтвердили авторитетність тих же 27 книг.
У визначенні істинної натхненності новозавітної книги Святим Духом ці собори дотримувалися таких принципів:
1. Чи був автор апостолом або ж чи мав він близький зв’язок з апостолом?
2. Чи приймається книга більшою частиною Тіла Христового – Церквою?
3. Чи відповідала книга доктрині і традиційному вченню?
4. Чи несла книга докази високих моральних і духовних цінностей, які відображали роботу Святого Духа?
Знову ж таки, нам абсолютно необхідно пам’ятати, що ні Церква, ні ранні церковні собори не визначали канон. Бог, і тільки Він, визначав, які саме книги мали стати частиною Біблії. Бог просто переконував Своїх послідовників у тому, що Він уже вирішив. Процес підбору книг Біблії людьми містив помилки, але Бог, у Своїй всемогутності і незважаючи на нашу неосвіченість й упертість, привів ранню Церкву до визнання книг, які були натхненні Ним.
English
Як і коли був укладений канон Біблії?
