Запитання
Що Біблія каже про самоправедність?
Відповідь
Словникове визначення самоправедності – це «впевненість у власній праведності, особливо коли вона самовдоволено моралістична й нетерпима до думки та поведінки інших людей». З біблійної точки зору самоправедність, яка пов’язана зі законництвом, – це ідея про те, що ми можемо якось породжувати в собі праведність, прийнятну для Бога (Римлянам 3:10). І хоча будь-який істинний християнин відразу визнає хибність цієї думки, через нашу гріховну природу в усіх нас постійно виникає спокуса вважати, що ми є або можемо стати праведними самостійно за своєю природою. У Новому Завіті Ісус та апостол Павло рішуче засуджували тих, хто намагався жити у самоправедності.
Засудження самоправедності Ісусом було особливо різким в Його ставленні до єврейських лідерів того часу. У 23-му розділі Євангелія від Матвія Він засуджує книжників і фарисеїв за те, що вони суворо дотримуються своїх законницьких традицій, аби виглядати кращими в очах оточуючих. Притча про фарисея та митника була спеціально розказана Христом тим «які, надіються на себе, ніби вони праведні й за ніщо мають інших» (Луки 18:9-14; Сучасний переклад Українського Біблійного Товариства). Фарисей припустив, що Бог прийняв його на підставі його власних дій, водночас митник визнавав, що в ньому не було нічого такого, що могло би викликати схвалення Господа. В Євангеліях Христос знову й знову сперечався з фарисеями і книжниками з приводу істинної праведності. Водночас Він потратив багато часу та енергії, попереджаючи Своїх учнів про небезпеку самоправедності, даючи зрозуміти, що без Нього вони не здатні нічого зробити (Івана 15:5).
Ставлення Павла до самоправедності не менш різке, ніж Ісусове. Він почав наводити свої знамениті докази на користь Божої благодаті із засудження самовдоволеної віри євреїв в обрізання (Римлянам 2:17-24). І продовжує у розділі 10, кажучи, що євреї намагаються отримати Боже визнання на підставі своєї власної праведності, демонструючи незнання істинної праведності Господа (Римлянам 10:3). Його висновок полягає в тому, що «завершенням Закону» щодо праведності є Христос, а не людина (вірш 4).
Послання Павла до галатійської церкви також торкалися цього питання. Цим віруючим раніше було сказано, що вони зобов’язані робити певні речі, щоб догодити Богові, зокрема бути обрізаними. Апостол доходить до того, що називає це спотвореним євангелієм, а тих, які проповідують її – «відлученими» (Галатам 1:8-9). Окрім того, він пише своїм читачам, що якби праведність могла походити з власних дій, «то даремно помер Христос» (Галатам 2:21), а виправдання залежало би від Закону (Галатам 3:21). Висновок Павла щодо віруючих-галатів полягав у тому, що вони були «нерозумні», намагаючись досягти досконалості за допомогою тіла (Галатам 3:1-3).
Віруючі продовжують стикатися з таким ставленням. Нам притаманно, через нашу гріховну природу, намагатися зробити щось, аби заслужити власне спасіння. Дорогоцінну свободу благодаті, куплену для нас кров’ю Ісуса без нашого внеску, важко зрозуміти чи оцінити нашими пихатими серцями. Набагато легше порівнювати себе одне з одним, аніж визнати, що ми не можемо відповідати стандартам святого Бога. Однак у Христі ми можемо пізнати істинну праведність. У Ньому ми можемо пізнати прощення гріхів, яке дається нам через благодать. Оскільки Він зайняв наше місце, ми отримуємо користь як від Його безгрішного життя, так і від Його смерті (2 Коринтянам 5:21). Завдяки Його жертві ми можемо принести свій гріх до хреста, замість того, щоб намагатися бути достатньо хорошими для Бога. Тільки у Христі ми можемо побачити благодать, яка покриває всі наші гріхи, і перемогти постійну схильність до самоправедності у своїх серцях.
English
Що Біблія каже про самоправедність?
