Запитання
Що таке істина?
Відповідь
Майже дві тисячі років тому Істина була віддана під суд та засуджена людьми, що посвятили себе брехні. Насправді, менш ніж за добу Істина постала перед шістьма судами, три з яких були релігійними, а три – державними. Зрештою, лише небагато людей, що брали участь у цих подіях, могли відповісти на питання: «Що таке істина?».
Після арешту Істину було спочатку відведено до людини на ім’я Анна, корумпованого колишнього єврейського первосвященика. Анна порушив численні єврейські закони в ході судового процесу, включаючи провадження судового розгляду у власному будинку, спроби схилити відповідача до самозвинувачення, а також побиття відповідача, вина якого ще не була доведена. Після Анни Істину відвели до діючого первосвященика Каяфи, який був зятем Анни. Перед Каяфою та єврейським синедріоном проти Істини виступали численні лжесвідки, але нічого не було доведено й ніяких підтверджень провини не знайшли. Каяфа порушив не менше семи законів, намагаючись засудити Істину: 1) судовий процес був таємним; 2) він провадився в нічний час; 3) він включав хабарництво; 4) з боку відповідача не було нікого, хто міг би виступити на його захист; 5) вимога наявності 2-3-х свідків не була виконана; 6) вони використовували свідчення підсудного, в яких він сам себе обмовляв; 7) вони стратили відповідача того ж дня. Усі ці дії були заборонені єврейським законом. Незважаючи на це, Каяфа оголосив Істину винною, бо Істина стверджувала, що була Богом у тілі, що Каяфа назвав богохульством.
Коли настав ранок, відбувся третій суд над Істиною, внаслідок якого єврейський Синедріон вирішив, що Істина повинна померти. Проте єврейська рада не мала права виконувати покарання, тому вона була змушена передати Істину римському правителю, людині на ім’я Понтій Пилат. Пилат був призначений Тиберієм п’ятим префектом Юдеї та служив на цій посаді з 26 по 36 рр. від Р.Х. Прокуратор мав владу над життям та смертю, і міг також скасовувати смертні вироки, ухвалені Синедріоном. Коли Істина постала перед Пилатом, проти неї були висунуті подальші неправдиві звинувачення. Її вороги говорили: «Ми ствердили, що Цей ворохобить народ наш, і забороняє податок давати кесареві, та й говорить, що Він, – Христос Цар» (Луки 23:2). Це було неправдою, тому що Істина вказувала всім платити податки (Матвія 22:21) та ніколи не протиставляла себе кесареві.
Після цього, між Істиною й Пилатом відбулася дуже цікава розмова. «Тоді Пилат знову ввійшов у преторій, покликав Ісуса і запитав Його: Чи Ти Цар юдеїв? Ісус [йому] відповів: Чи ти це від себе говориш, чи інші тобі сказали про Мене? Пилат відповів: Хіба я юдей? Твій народ і первосвященики видали Тебе мені. Що Ти зробив? Ісус відповів: Царство Моє не від цього світу; якби Моє царство було від цього світу, Мої прибічники подбали би, щоб Мене не видали юдеям. Нині ж Моє царство не звідси. Тоді Пилат Його запитав: То Ти Цар? Ісус відповів: Ти сам кажеш, що [Я] Цар. Я для того народився і для того прийшов у світ, щоби свідчити про істину. Кожний, хто від істини, слухає Мій голос. Каже Йому Пилат: А що таке істина?» (Івана 18:33-38; переклад Українського Біблійного Товариства).
Питання Пилата «Що таке істина?» луною пронеслося через всю історію. Чи було це меланхолійне бажання знати те, що ніхто інший не міг йому сказати, цинічна образа, чи, можливо, роздратовано-байдужа реакція на слова Ісуса?
У постмодерністському світі, який заперечує, що істина може бути відома, відповідь на це питання є більш важливою, ніж будь-коли. Що ж таке істина?
Пропоноване визначення істини
Для визначення істини, насамперед, слід відзначити те, що істиною не є:
• Істина – це не просто все те, що ефективне. Такою є філософія прагматизму – підхід типу «результат виправдовує засоби». Насправді, брехня може виявитися «ефективною», але вона залишається брехнею, а не істиною.
• Істина – це не просто те, що є послідовним або зрозумілим. Група людей може домовитися розповідати одну й ту ж добре продуману але неправдиву історію, але це не зробить її істиною.
• Істина – не те, що допомагає людям почуватися добре. На жаль, істиною може бути погана новина.
• Істина – не те, що називає істиною більшість. П’ятдесят один відсоток групи може легко дійти неправильного висновку.
• Істина – це не те, що є всеосяжним. Тривала, докладна презентація також може привести до хибних висновків.
• Істина не визначається намірами. Добрі наміри можуть бути неправильними.
• Істина – це не те, як ми знаємо; істина – те, що ми знаємо.
• Істина – це не те, у що вірять. Навіть якщо в брехню повірять, вона все одно залишиться брехнею.
• Істина – не те, що є публічно доведеним. Істина може бути відома вузькому колу (наприклад, місце розташування скарбу).
Грецьке слово, що перекладається як «істина», – «алітія», буквально означає «розкривати» або «нічого не приховувати». Це передає думку, що істина відкрита й доступна для всіх та нічого не втаює. Єврейський аналог «істини» – «емет» – означає «твердість», «сталість» і «тривалість». Таке визначення означає вічний зміст і надійність.
Із філософської точки зору, існує три простих способи визначення істини:
1. Істина – це те, що відповідає дійсності.
2. Істина – це те, що відповідає своєму об’єкту.
3. Істина виявляє себе такою, якою вона є.
По-перше, істина відповідає дійсності або тому, що є насправді. Вона реальна. Істина також відповідає природі. Іншими словами, вона відповідає своєму об’єкту й відома за своїм референтом. Наприклад, учитель, стоячи обличчям до класу, може сказати: «Єдиний вихід із цієї кімнати – зліва». Для класу, який сидить перед учителем, двері виходу будуть праворуч, але залишається вірним і те, що двері від вчителя – зліва.
Може бути абсолютно вірним те, що одній людині буде потрібна певна кількість міліграмів ліків, але іншій людині може бути потрібно більше або менше тих же ліків для отримання бажаного ефекту. Це – не відносна істина, а просто приклад того, як істина відповідає своєму об’єкту. Було б неправильно (і потенційно небезпечно), якби пацієнт попросив лікаря дати йому невідповідну дозу певних ліків, або стверджувати, що для конкретної хвороби підійдуть будь-які ліки.
Якщо коротко, то істина – це те, що називає все своїми іменами, це реальний стан речей, і будь-який інший погляд є хибним. Головний принцип філософії полягає в можливості розрізняти істину й помилку або, як говорив Тома Аквінський: «Завдання філософа – розрізняти».
Виклики, що постають перед істиною
Слова Аквінського не є надто популярними сьогодні. За всіма ознаками, в епосі постмодерністського релятивізму більше не модно розрізняти. Сьогодні прийнятно говорити: «Це – істина», тільки якщо після цього не йде «... тому те – неправда». Зокрема, дане явище спостерігається у питаннях віри й релігії, де всі системи переконань мають бути на однаковому рівні, коли йдеться про істину.
Існує багато філософій і світоглядів, що кидають виклик розумінню істини, проте, при критичному вивченні, всі вони суперечать самі собі за своєю природою.
Філософія релятивізму каже, що будь-яка істина відносна та що не існує такого поняття, як абсолютна істина. Але можна запитати: твердження «всяка істина – відносна» є відносною чи абсолютною істиною? Якщо це відносна істина, тоді ця заява просто не має сенсу; як нам знати, в яких випадках і як вона застосовується? Якщо ж це абсолютна істина, тоді абсолютна істина існує. Крім того, релятивісти суперечать своєму власному мисленню, заявляючи, що позиція «абсолютистів» невірна – чому ті, хто наполягає на тому, що абсолютна істина існує, також не можуть бути праві? Насправді, коли релятивісти говорять: «Істина не існує», вони просять вас не вірити їм, і найкраще, що можна зробити, – це дослухатись їхньої поради.
Ті, хто сповідує філософію скептицизму, просто беруть під сумнів усяку істину. Але чи ставляться скептики скептично до самого скептицизму; чи сумніваються вони у своїх власних переконаннях? Якщо це так, тоді на якій підставі скептицизм взагалі заслуговує на нашу увагу? Якщо ні, тоді ми можемо бути впевнені, принаймні, в одному – скептицизм, за іронією долі, стає абсолютною істиною, отже, вона існує. Агностики заявляють, що ми не можемо пізнати істину. Однак таке мислення також само собі суперечить, оскільки вони стверджують, що знають, принаймні, одну істину – ми не можемо пізнати істину.
Послідовники постмодернізму просто не підтверджують жодної конкретної істини. Покровитель постмодернізму – Фрідріх Ніцше – описав істину наступним чином: «Що ж тоді істина? Рухома армія метафор, метонімії та антропоморфізмів ... істина – це ілюзія ... монети, з яких стерлося їх карбування і що мають зараз значення просто як метал, а не монети». На превеликий подив, постмодерністи, тримаючи в руках монети, які тепер «просто метал», стверджують, принаймні, одну абсолютну істину – що жодна істина не може бути підтверджена. Як і інші світогляди, постмодернізм не витримує критики й сам себе спростовує.
Популярний світогляд – плюралізм – стверджує, що всі претензії на істинність мають однакову силу. Звичайно, це неможливо. Чи можуть два твердження: одне про те, що жінка вагітна, а інше, що – ні, бути водночас істинними? Плюралізм руйнується при застосуванні закону протиріччя, з якого випливає, що два несумісних судження не можуть бути одночасно істинними – не може існувати «А» і «не А» одночасно й в однаковому розумінні. Як дотепно зауважив один філософ: «Той, хто вважає, що закон протиріччя хибний (і, автоматично, що плюралізм вірний), має бути побитий і катований, поки не визнає, що бути побитим і катованим – не одне й те ж, що не бути побитим і катованим». Знову-таки, плюралізм заявляє, що його позиція істинна, а всі інші – ні, а це суперечить його власному фундаментальному принципу.
За плюралізмом стоїть привітний дух толерантності. Однак плюралізм плутає ідею, що всі мають рівну цінність, із тим, що кожна претензія на істинність має однакову силу. Простіше кажучи, всі люди можуть бути рівними, але не всі претензії на істинність можуть бути такими. Плюралізм не робить різниці між думкою та істиною, як зазначив Мортімер Адлер: «Плюралізм бажаний і припустимий лише в тих сферах, що стосуються питань смаку, але не істини».
Викривальна природа істини
Якщо поняття істини критикують, то це відбувається, в основному, з однієї або кількох причин:
Одна з поширених скарг проти будь-кого, хто стверджує, що володіє абсолютною істиною в питаннях віри й релігії, полягає в тому, що така позиція є «обмеженою». Але критики не розуміють, що за своєю природою правда є обмеженою. Чи виявляє вчитель математики обмеженість, наполягаючи, що 2+2 дорівнює виключно 4?
Ще одне заперечення щодо істини полягає в тому, що стверджувати, що хтось правий, а хтось – ні, є виявом самовпевненості. Однак, повертаючись до попереднього прикладу з математикою, хіба є вчитель математики самовпевненим, наполягаючи на єдиному правильному розв’язанні арифметичної задачі? Або ж слюсар, який стверджує, що тільки певний ключ відкриє замкнені двері?
Третє звинувачення проти абсолютної істини в питаннях віри й релігії – що така позиція відштовхує людей, а не приваблює. Але істина, за своєю природою, виключає свою протилежність. Усі відповіді, крім 4, виключені з реальності того, скільки насправді дорівнює 2+2.
Ще одне критичне зауваження проти істини полягає в тому, що наполягати на істинності – образливо. Замість цього, як заявляють критики, має значення щирість. Проблема цієї позиції полягає в тому, що істина несприйнятлива до щирості, переконань і бажань. Немає значення, наскільки щиро людина вважає, що ключ не від тих дверей може до них підійти, – ключ все одно не підійде й замок не відкриється. Переконання також не мають впливу на істину. Той, хто бере до рук пляшечку з отрутою, будучи цілковито переконаним, що це – лимонад, все одно постраждає від згубного впливу отрути. І, нарешті, бажання теж не впливають на істину. Людина може дуже хотіти, аби паливо в її машині не закінчувалося, але якщо датчик вказує, що бак порожній, то машина зупиниться і жодне бажання у світі не змусить її поїхати далі.
Деякі люди визнають, що абсолютна істина існує, але стверджують, що така позиція доречна тільки у сфері науки, а не в питаннях віри й релігії. Ця філософія називається логічним позитивізмом, її популяризували такі філософи, як Девід Юм і А. Дж. Айєр. Насправді, ці люди стверджують, що претензії на істинність мають бути або тавтологіями (наприклад, усі холостяки – неодружені чоловіки), або ж такими, що емпірично перевіряються (тобто, підтверджуються за допомогою науки). Для логічного позитивізму всі розмови про Бога є нонсенсом.
Прихильники переконання, що лише наука може претендувати на істинність, не беруть до уваги, що існує багато аспектів істини, де наука безсила. Наприклад:
• Наука не може довести принципи математики й логіки, тому що вона ґрунтується на них, як на попередній логічній умові.
• Наука не може довести метафізичні істини, як, наприклад, твердження, що крім мого власного розуму існують й інші розуми.
• Наука не в змозі підтвердити істину щодо моралі та етики. Неможливо, використовуючи науку, довести, що, наприклад, нацисти чинили зло.
• Наука не може встановити істину в питаннях естетики, таких як краса сходу сонця.
• І, нарешті, коли хто-небудь заявляє: «наука – це єдине джерело об’єктивної істини», він проголошує філософське твердження, яке не може бути підтверджене наукою.
Є також ті, хто говорить, що абсолютну істину неможливо застосовувати до сфери моралі. Проте відповідь на питання: «Чи морально катувати й убивати невинних дітей?», є абсолютною та універсальною: «Ні!». Або – у більш особистому сенсі – прихильники відносної істини щодо моралі, мабуть, завжди хочуть, щоб їхні дружини/чоловіки були їм абсолютно вірними.
Чому істина важлива?
Чому так важливо розуміти й приймати концепцію абсолютної істини в усіх сферах життя (включаючи віру й релігію)? Просто тому, що наслідки за помилки неминучі. Неправильна доза ліків може вбити людину; невірні інвестиції можуть призвести до банкрутства; сівши на неправильний рейс, ви можете опинитися не там, де бажаєте; ненадійний партнер у шлюбі може призвести до руйнування сім’ї та, можливо, хвороби.
Християнський апологет Раві Захаріас висловився так: «Факт у тому, що істина має значення – особливо, коли ви є отримувачем обману». І ніде це не є настільки важливо, як у сфері віри й релігії. Вічність – це занадто тривалий час, щоб дозволити собі помилятися.
Бог та істина
Під час шести судів над Ісусом контраст між істиною (праведністю) та обманом (неправедністю) був очевидний. Там стояв Ісус, Істина, яку судили ті, чиї дії були сповнені обману. Єврейські лідери порушили майже кожен закон, передбачений для захисту відповідача від несправедливого засудження. Вони старанно працювали, щоб знайти хоч якісь показання, які би свідчили проти Ісуса, і, розчарувавшись, використали лжесвідчення обманщиків. Проте навіть це не допомогло їм досягти своєї мети. Тому вони в черговий раз порушили закон і змусили Ісуса обмовити Себе.
Перед Пилатом єврейські лідери знову вдалися до обману. Вони звинуватили Ісуса в богохульстві, але знаючи, що цього буде недостатньо, щоб умовити Пилата, вони заявили, що Ісус кинув виклик кесареві й порушив римський закон, закликаючи народ до ухилення від сплати податків. Пилат швидко виявив їхній обман і навіть не звернув уваги на це звинувачення.
Праведний Ісус був судимий неправедними. Сумно, але факт, що останні завжди переслідують перших. Ось чому Каїн убив Авеля. Зв’язок між істиною та праведністю й між брехнею та неправедністю демонструється низкою прикладів із Нового Завіту:
• «І за це Бог пошле їм дію обмани, щоб у неправду повірили, щоб стали засуджені всі, хто не вірив у правду, але полюбив неправду» (2 Солунянам 2:11-12).
• «Бо гнів Божий з’являється з неба на всяку безбожність і неправду людей, що правду гамують неправдою» (Римлянам 1:18).
• «…справедливого суду Бога, що ‘‘кожному віддасть за його вчинками’’: тим, хто витривалістю в добрім ділі шукає слави, і чести, і нетління, – життя вічне, а сварливим та тим, хто противиться правді, але кориться неправді, – лютість та гнів» (Римлянам 2:5-8).
• «(Любов) не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою» (1 Коринтянам 13:5-6).
Підсумок
Питання Понтія Пилата, поставлене багато століть тому, слід перефразувати, щоби бути абсолютно точними. «Що таке істина?» не враховує той факт, що багато в чому може міститися істина, але лише щось одне може бути Істиною. Вся істина має звідкись походити.
Найсумніше те, що Пилат перебував просто перед Джерелом усієї істини тоді рано-вранці дві тисячі років тому. Незадовго до арешту й появи перед правителем, Ісус зробив просту заяву: «Я – … правда» (Івана 14:6), яка була досить неймовірною. Як може проста людина бути істиною? Він не міг би нею бути, якби Він не був більш ніж просто людиною – про що, насправді, Він і стверджував. Факт полягає в тому, що заява Ісуса була підтверджена, коли Він воскрес із мертвих (Римлянам 1:4).
Розповідають про одного парижанина, в гості до якого приїхала людина з іншої країни. Бажаючи показати гостеві велич Парижу, він повів його у Лувр, аби показати високе мистецтво, а потім на концерт – у величній залі послухати гру знаменитого симфонічного оркестру. Зрештою, чужинець зазначив, що йому не дуже сподобалися побачені твори мистецтва і почута музика. На що господар відповів: «Не їх судять, а тебе!». Пилат і єврейські лідери думали, що судили Христа, але, насправді, судили їх. Той, Кого вони засудили, колись судитиме їх, як і всіх тих, «що правду гамують неправдою».
Пилат, очевидно, так ніколи і не пізнав істину. Євсевій, історик та єпископ Кесарійський, згадує про те, що Пилат покінчив життя самогубством у часи правління імператора Калігули – сумний кінець і нагадування всім, що ігнорування істини завжди призводить до небажаних наслідків. English
Що таке істина?
