Запитання
Чи можемо ми утримувати прощення, якщо так робить Бог?
Відповідь
Біблія багато каже про прощення – про прощення Богом грішних людей, а також про прощення людьми одне одного. Але це не два окремі види прощення, навпаки – вони тісно пов'язані між собою. Наближення до Господа та щоденне очищення залежить від нашого прощення інших людей (Матвія 6:12), і наше прощення має бути прикладом Його прощення, наданого нам (Ефесянам 4:32; Колосянам 3:13). Тому це питання є важливим.
Нам необхідно зрозуміти Боже прощення стосовно нас самих, якщо ми збираємося прощати інших так, щоб це відображало Його прощення. На жаль, за останні десятиріччя слово «прощення» набуло відтінку «психологічної свободи» замість свободи від гріха, і це призвело до певної плутанини щодо поняття прощення в цілому.
Справді, прощення, надане нам Богом, залежить від нашої сповіді та покаяння. Під сповіддю мається на увазі згода з Ним щодо нашого гріха, а покаяння вимагає переосмислення невірних учинків і думок, демонструючи справжню готовність полишити гріх. Гріх залишається непрощеним, якщо ми не визнаємо його і не розкаємося (див. 1 Івана 1:9; Дії 20:21). І хоча це може видатися складною умовою для прощення, воно також містить у собі велике благословення й обітницю. Визнання гріха – це не самозасудження, а пошук Божого засобу від гріха у прощенні через Христа.
Вимога щодо того, щоб ми визнали гріх і покаялись у ньому, не означає, що Господь не бажає чи не готовий прощати. Він зробив усе для того, щоб забезпечити нам прощення. Він не бажає, щоб хтось загинув (2 Петра 3:9), і пішов на все, що лише можна собі уявити, щоб забезпечити нам Своє прощення. Бог дарує нам це прощення завдяки жертві Ісуса на хресті.
Святе Письмо вказує нам прощати інших, як і ми були прощені (Ефесянам 4:32), а також любити одне одного так, як і нас полюбили (Івана 13:34). Ми маємо бути готові прощати всіх, хто приходить до нас, визнаючи свій гріх і розкаюючись (Матвія 6:14-15; 18:23-35; Ефесянам 4:31-32; Колосянам 3:13). Це не лише наш обов'язок, а й радість. Якщо ми насправді вдячні за своє власне прощення, то в нас не має бути жодних сумнівів щодо прощення кривдника, що розкаюється, навіть якщо він знову й знову ображає нас і розкаюється. Зрештою ми також продовжуємо грішити, і вдячні Богові, що Він прощає нас, коли ми звертаємося до Нього зі сповіддю та щирим розкаянням.
Це підводить нас до ще одного актуального питання: Чи маємо ми прощати людину, що не визнає свій гріх і не кається? Аби відповісти на це питання правильно, слід роз'яснити термін «прощення». Почнемо з того, чим прощення не є:
Прощення – не те саме, що стриманість. Стримуватися означає терпляче витримувати провокацію, не звертати увагу на слабкість або зберігати самовладання перед розчаруванням. Стриманість допомагає нам розглядати чиїсь гріховні вчинки з любов'ю, мудрістю й проникливістю та утримуватись від відповіді (див. Притчі 12:16; 19:11; 1 Петра 4:8). У Біблії використані різні слова для опису цієї риси характеру: терпіння, довготерпіння, стійкість і витривалість.
Прощати не означає забувати. Бог не страждає на амнезію щодо наших гріхів. Він дуже добре пам'ятає; проте ця пам'ять не засуджує нас (Римлянам 8:1). Перелюб царя Давида і неправда Авраама – ці гріхи навіки зафіксовані у Святому Письмі. Господь вочевидь не забув про них.
Прощення – це також не усунення всіх наслідків. Навіть будучи прощеними Христом, ми все одно можемо страждати від природних наслідків свого гріха (Притчі 6:27) чи зіткнутися з покаранням люблячого Небесного Отця (Євреям 12:5-6).
Прощення – це не почуття. Це зобов'язання помилувати кривдника. Емоції можуть або не можуть супроводжувати прощення. Почуття образи на кривдника з часом може зникнути без прощення.
Прощення не є приватною, одноразовою дією одної людини. Інакше кажучи, у прощенні беруть участь щонайменше дві особи. Саме в цей момент мають місце визнання і розкаяння. Прощення відбувається не лише в серці скривдженого – це «угода» між двома людьми.
Прощення не є егоїстичним, воно не мотивоване особистими інтересами. Ми не прагнемо пробачити заради своєї вигоди або щоб позбутися стресу. Ми прощаємо з любові до Бога, любові до ближніх і вдячності за власне прощення.
Прощення – це не автоматичне відновлення довіри. Неправильно очікувати, що прощення чоловіка-насильника сьогодні приведе до повернення дружини завтра. Біблія наводить багато причин не довіряти тим, хто виявився ненадійним (див. Луки 16:10-12). Відновлення довіри може початися лише після процесу примирення, що включає справжнє прощення, яке, звичайно ж, містить у собі сповідь і покаяння.
Окрім того, важливо розуміти, що пропоноване й доступне прощення – це не те саме, що прощення надане, отримане та здійснене. Тут слово «прощення» саме по собі, без уточнення, часто використовується в значенні, що відрізняється від біблійного. Ми схильні називати «прощенням» ставлення прощення – готовність прощати, ніби це і є фактичною дією справжнього прощення. Тобто, як часто вважається, якщо людина «відкрита» для прощення, то вона вже пробачила. Проте це широке визначення прощення перекриває шлях для сповіді та покаяння. Пропоноване прощення й отримане прощення – абсолютно різні поняття, і ми не допомагаємо собі, використовуючи одне узагальнююче слово.
Якщо все це не є прощенням, тоді що ж ним є? Чудове визначення можна знайти у книзі Кріса Браунса «Анатомія прощення» (англ. «Unpacking Forgiveness»):
«Боже прощення: зобов'язання єдиного істинного Бога великодушно помилувати тих, хто кається і вірить, заради примирення з Ним, хоча це зобов'язання не усуває всіх наслідків.
Загальне людське прощення: зобов'язання ображеної сторони великодушно помилувати розкаяного від моральної відповідальності та примиритися з цією людиною, хоча не всі наслідки обов'язково усуваються».
Згідно з Біблією повне прощення – це не просто те, що пропонує ображений; воно вимагає, щоб кривдник прийняв його. Саме це сприяє примиренню в стосунках. Текст у 1 Івана 1:9 показує, що процес прощення перш за все призначений для звільнення грішника; прощення сприяє прийняттю, таким чином примирюючи стосунки. Ось чому ми маємо бути готові прощати інших – не бажаючи цього робити, ми позбавляємо інших можливості насолоджуватися тим, чим благословив Бог нас. Сучасна популярна психологія хибно навчає, що «прощення» є одностороннім, що примирення не є необхідним і що мета цього одностороннього прощення полягає в тому, щоб звільнити ображену людину від негативних почуттів.
І хоча ми не маємо тримати образи у своїх серцях (Євреям 12:15) або відплачувати злом за зло (1 Петра 3:9), нам необхідно слідувати Божому керівництву, а не прощати нерозкаяних. Коротко кажучи, нам слід утримуватися від прощення тих, хто не визнає провини та не розкаюється; водночас нам слід пропонувати прощення і бути готовими до нього.
Принцип прощення продемонстрував Степан, коли його каменували. Повторюючи слова Ісуса на хресті, він молився: «Господи, не зарахуй їм це за гріх!» (Дії 7:60, порівн. з Луки 23:34; тут і далі – Сучасний переклад Українського Біблійного Товариства). Ці слова чітко вказують на готовність прощати, а не на здійснення прощення. Степан просто молився, аби Бог пробачив його вбивць. Він не тримав образи і бажав, щоб вони були прощені, якщо розкаються. Це – чудовий приклад любові до своїх ворогів і молитви за тих, хто нас переслідує (Матвія 5:44).
Біблія містить нелогічну вказівку нагодувати свого ворога, якщо той голодний (Римлянам 12:20). Це не означає, що ми маємо автоматично прощати своїх ворогів (або довіряти їм); радше нам слід любити їх і чинити їм добро.
Якщо прощення надається передчасно, без визнання та покаяння, що є необхідною передумовою, це означає, що відкритого обговорення істини обома сторонами не було. Якщо кривдник не визнає свій гріх, то він не зрозуміє насправді, що означає бути прощеним. Зрештою уникнення визнання або покаяння не допоможе кривдникові зрозуміти значення гріха, а це виключає почуття справедливості, що лише підсилює почуття гіркоти в ображеної сторони.
Ось декілька ключових вказівок щодо Божої моделі прощення:
• визнати факт зла (Римлянам 12:9)
• залишити помсту для Господа (Римлянам 12:19)
• не залишати місця для образи, жадання помсти або відплати
• бути готовими у своєму серці пробачити в будь-який момент
• вірити, що Бог надає нам здатність перемагати зло добром, навіть любити й годувати своїх ворогів (Римлянам 12:20-21)
• пам'ятати, що Господь установив державну владу, і частина їхніх обов'язків полягає в тому, що вони – Божі слуги, які відплачують «покаранням тому, хто чинить зло» (Римлянам 13:4). Одна з причин, з якої нам не слід мститися за себе, полягає в тому, що Він уповноважив владу забезпечувати справедливість.
English
Чи можемо ми утримувати прощення, якщо так робить Бог?
